Пошук на сайті

Шановні відвідувачі!

Офіційний сайт Путивльської районної державної адміністрації знаходиться за адресою: http://ptvl.sm.gov.ua/

НЕ МОЖНА ЗАБУТИ

Друк

Голод 1932 – 1933 рр. на Путивльщині у спогадах очевидців

Одним з жахливих періодів в історії українського народу були роки масової колективізації і штучного голоду, до якого призвели тоталітарна система і сталінський режим. Це був злочин проти свого народу і його майбутнього. За своїми страшними наслідками його можна віднести до найбільших трагедій, які взагалі знала історія людства.

Масовий голод українських селян розпочався ще в грудні 1932 року, але свого апогею він  досягнув в 1933. Щоб якось вижити людям доводилось їсти все, що можливо. Люди пухли від голоду і вмирали десятками, сотнями, тисячами...

Голодомор не обминув і Путивльщину.

Зі спогадів очевидців села Нова Слобода:

Самохіна Ганна Пилипівна, 1921 р.н.

У голод 1933 р. в колгоспі картопля залишилася не викопаною. Люди їздили у поле копати картоплю. Батько також поїхав і накопав цілий віз картоплі, але вона була гнилою. Мати перебрала її і потерла на крохмаль, а з решти пекли млинці. Весною, коли на лузі з`явились щавель, луговий часник, всі почали ходити та збирати. Мені також доводилося часто ходити на луг. У кого була худоба -  її різали та все здавали,  навіть шкуру собі  не залишали. У нас теж  була корова, батько хотів її зарізати, але мати не дозволила. Завдяки корові всі в нашій родині вижили, а було нас 10 чоловік. Дуже тяжко згадувати про ті часи”.

Головченко Наталія Данилівна,

1906 р.н. Коли розпочався голод мені виповнилося 26 років, чоловік помер ще до голоду. У мене на руках залишилися хвора мати та дворічна донька. Жилося дуже важко, їсти було нічого. Щоб якось вижити доводилося ходити у поле збирати гнилу картоплю, з якої робили млинці додаючи різну траву, їли жом, обдирали липу та варили юшку. Людей помирало дуже багато, ховали померлих у лісах, без гробів. Згадуючи про ті часи, стає важко на душі. Я і досі не розумію, як ми вижили”.

Зі спогадів мешканця с.Нова  Слобода

Коптєва Миколи Антоновича, 1924р.н.:

„У ті страшні часи мені виповнилося 8 років. Але я добре пам`ятаю, як часто з іншими дітьми та дорослими ходив на колгоспне поле збирати гнилу картоплю, з якої мати терла крохмаль, добавляла товчене листя липи (липи, а їх було дві, росли біля нашого будинку) і пекла млинці. А ще у нас була корова, наша рятівниця, завдяки якій ми і вижили, хоча не всі. Померло двоє моїх братів, я залишився у матері один.

В сім`ях помирало відразу по 2-3 чоловік, а іноді і вся сім`я. Як розповідали старші від мене, бо я цього не пам`ятаю,  часто у нашому селі з`являлися голодні люди з інших місць, вони ходили від хати до хати і просили їсти, та на них не звертали уваги, бо всі були в такому ж становищі. Жити хотілося всім, та вижили не всі”.

Гаврикова Таїсія Сидорівна, 1921 р.н., с. Линове.

Родина у нас була велика, 11 чоловік, з них 7 дітей. Жили добре, дружно, мали велике господарство. Працювали з ранку до вечора, від малого до великого.

Все змінилося з початком колективізації. Хто не вступав до колгоспу, тих розкуркулювали. Прийдуть було чоловік 5-6 у двір, перевернуть все догори дном, поки не знайдуть прихованих харчів. Не цуралися нічого. Забирали одежу, посуд, все, що потрапляло на очі. Конфісковане майно продавали у сільській крамниці, купували його і ті, хто розкуркулював, і ті, хто був розкуркулений. У селі їх називали „червона мітла”. І дійсно все під мітлу вичищали. Шукали всюди залізними палками з гострими кінцями, їх линовці називали „костилі”, шукали ями з зерном, залазили під піч, в колодязі, солому, сіно. Іноді в сіні ховали поросят. У нас тоді забрали троє коней, корову. У родині було двоє немовлят-близнюків – не пожаліли.

Щоб хоча щось приховати, йшли на різні хитрощі. Один з сусідів вирішив приховати гречку. На дно діжки і зверху насипав попелу, а між ним гречку. Але той же самий „костиль” допоміг її знайти.

Люди виживали завдяки гнилій картоплі, залишеній у полі, липовому  листю, горіховим сережкам. Їх сушили, а потім перемелювали на кам`яних жорновах. „Камні” линовці використовують у господарстві і зараз.Ще збирали на стінах млина пил борошна після помелу зерна. Незважаючи на те, що він був чорним, його змішували з тертим сушеним листям і вживали в їжу.

В той страшний голодний рік вимерло півсела. Ховали померлих здебільшого на городах”.

Татаринова Катерина Михайлівна, 1915 р.н., с. Линове.

Сім`я у нас була заможна, у колгосп відразу не пішли. Тому у нас все і побрали: коня, бика, кінську збрую. З колгоспного двору батько повернувся з одним батогом в руках. Як почався голод, то їли щавель, листя клена. Спочатку сушили, а потім перетирали двома залізними терками. На все життя запам`яталися останні два відра картоплі, конфісковані „червоною мітлою”.

Вижили линовці тоді завдяки Тьоткінському торф'яному виробництву. Працювали за тарілку супу вранці і ввечері, та за шматок хліба. Люди пухли і вмирали на ходу. Коли йшла на роботу чи з роботи, з хат доносився стогін голодних людей.

Щоб вижити, багато людей виїжджали з села. Їхали в Буринь, Куянівку, де були радгоспи, і працювали там за їжу.

Старожилова Марія Антонівна, 1918 р.н., с. Ротівка.

Багато людей померло в ті страшні роки від голоду. Вмирали наші односельці, чужинці, які брели дорогою в пошуках їжі. Вони, знесилені, падали біля хати і помирали, бо дати їм було нічого. Пам`ятаю, як прийшов у село незнайомий дід, ліг відпочити у саду, а вночі помер. Зайшов раз до нас у хату якийсь чоловік з дівчинкою  років шести. Запропонував обміняти покривало на відро картоплі. Я відповіла, що родина у нас велика, 19 душ, самим їсти нічого, він заплакав і став йти. Я не витримала, наздогнала його та висипала відерце картоплі в  покривало.

Іноді люди проявляли жорстокість один до одного. Був такий випадок. Один прийшлий чоловік, виснажений і змучений, зайшов на млин. Став просити жменю муки. Та замість того, щоб його нагодувати, мірошник штовхнув його в річку, і той захлинувся.

Страшний, жорстокий був час.

Мазуленко Ганна Аврамівна, 1919 р.н., с. Ротівка.

Тяжко навіть згадувати по ті страшні роки. В 1932-1933-му люди їли все, від чого не можна було отруїтися. Збирали усякий бур`ян, явір і жолуді. Їли шаройку – відходи від обдертого проса. Листя липи сушили в печі, потім товкли, заливали водою і пекли коржики. Їли сушений буряк, збирали в полі гнилу картоплю. В нашому селі тоді з соняшника били масло. Макуху ж роздавали людям. Але не всім. Тільки тим, хто працював у колгоспі.

Були випадки, коли люди пухли і мерли від голоду. В той скрутний час ніхто нічому не був радий. Єдина думка тільки про хліб...

Дуже важким був 1933 рік. Була сильна засуха. Хліба стояли ріденькі. А коли наступили жнива, люди падали на валки виснажені та знесилені. Правління колгоспу вирішило тоді зерно першого укосу роздати колгоспникам. Але знайшовся донощик, повідомив про це у район. Ввечері приїхав „чорний ворон” і члени правління були заарештовані. Забрали і мого батька, Старченка Авраама Івановича. Деяких відпустили через декілька днів. Батька та інших дев`ять місяців продержали під слідством у конотопській в`язниці. Суд виніс вирок до двох років виправлених робіт. Але через вісім місяців його звільнили за сумлінну роботу.

Така плата за милосердя.

У ті роки по нашому селу багато ходило голодуючих з Орловської та Курської областей. Вони збирали бур`ян за селом, ловили птахів та їли їх. Просили по хатах милостиню. Та що ж ми могли їм, сердешним, дати коли ж у самих їсти було нічого.

Виснажені, пухлі від голоду біженці вмирали просто на вулицях. На нашому цвинтарі збереглася могила такого захожого за хлібом чоловіка. Я за нею постійно доглядаю.

Були у селі і випадки крадіжок. Крали з погребів молоко, на городах викопували картоплю. Голодною смертю гинути нікому не хотілося.

Бивалін Микола Євдокимович, 1917 р.н., с. Биваліно.

Народився я в 1917 році. Події ті запам`ятав добре – під час голоду мені було вже 15 років.

У 1932 році у нас був поганий врожай, а продовольчий податок – непосильний. У багатьох селян не залишилося навіть посівного зерна. До тих, хто „не усвідомив” і не вступив до колгоспу, вживали репресивні заходи. Відбирали не тільки зерно і все  майно, але й хати. В них взагалі не було ніякого прожиткового мінімуму.

У кого зосталася картопля, до неї підмішували сухий товчений липовий цвіт і пекли коржики. Рвали на лузі дикий часник і цим перебивалися. На моїй пам`яті назавжди залишився той день, коли мама поставила перед батьком тарілку рідкої баланди. Він мовчки дивився на неї, а на стіл капали, стікаючи з непоголеної щоки сльози. Але куди важче переносили голод сусіди. По селах наших багато ходило людей із-за Сум.  Вони міняли на їстівне речі. Не всі повернулись додому. І якщо в живих залишилися їх діти, то їм навіть невідомо, де могили їхніх батьків”.

Олена Іванівна Пєшкова, 1921 р.н., х. Котівка.

Коли у районі почалася колективізація, мені було 12 років. Родина наша складалася з 9 чоловік. Працювала одна мати.

У колгосп ми одразу не вступили і за це у нас відібрали абсолютно все. Ми дуже голодували. Коли наступав ранок, мати посилала мого старшого брата на вулицю, і якщо хтось помирав коло хати вночі, то труп брат відтягував подалі. Ховати у нас не було сил.

Весною було легше. Ми збирали на полі гнилу картоплю, додавали траву і пекли блинці. Їли траву.

А в торгсіні продукти були. Деякі речі мати вимінювала на муку. Але там треба було золото. Коли брат відніс золоті мамині сережки, йому дали трохи хліба. Особливо важко переносили голод старі люди, бо кожну крихту їстівного вони віддавали нам. А самі настільки пухли, що тіла їх блищали наче жир.

Були і такі, що знущалися з людського горя. Недобру пам`ять залишив по собі голова колгоспу Пилєв. Людей, які настільки ослабли, що не могли рухатися, він виганяв на роботу. Це була дуже жорстока людина і згодом його осудили.

Дуже тяжко згадувати ті роки. Багато померло, не витримавши голоду.

Із спогадів мешканців села Октябрьське.

Гладушкіна Ірина Іванівна , 1916 р.н.

Наша сім`я була велика: батько, мати, нас чотири сестри та брат. Мали кріпке господарство: корову, землю, господарський реманент. До колгоспу не вступали, тому активісти забрали все. Вони ходили по домівках, відбирали все, що їм подобалося, а потім розпродавали на базарі, гарніші речі залишали собі. Навесні 1933 р. йшло багато дощів, луг був зелений: ріс щавель, часник. Разом з односельцями я ходила по лугову „їжу” і варила з неї юшку. Мати випікала хліб із полови, додаючи трішки борошна, і це було свято - з`їсти окраєць хліба. Щоб прогодувати таку велику родину, ходили на базар до сусідніх сіл в Зазірки, Погребки (Кролевецький район). Там люди голодували не в такій мірі , міняли речі на харчі. Багато людей померло у ті часи, багато залишилося сиріт, лихо спіткало кожну сім`ю, виживати доводилося по-різному”.

Єськов Василь Тимофійович, 1922 р.н.

Голод 1932-1932 р.р. був страшний. Наш батько помер ще до голоду, в 1929 р., залишилися мати та нас п`ятеро дітей. Вступили до колгоспу, тому корову не відібрали, завдяки їй і вижили. Кожен день мати давала по маленькій кружці коров'ячого молока, але цим ми не наїдались, тому доводилося збирати і їсти щавель, луговий часник. На болоті різали чакан (болотна рослина), з нього варили юшку додаючи гнилу картоплю. З листя липи пекли млинці. Бригади активістів, які ходили по селу (а їх було 5-6 чоловік) відбирали все: худобу, зерно, одежу, навіть готову їжу (хліб, юшку та ін.). Також виганяли людей із хат, а самі там селилися, або їх родичі. Люди вимирали сім`ями, ховали у ямах всіх разом. Відходити від хати боялися, бо повернутись вже не вистачило б сил. Я не міг піти поховати свого рідного дядька, який жив на другому кінці села, бо вийти з хати не було сил. Помирали на ходу. Йде чоловік по вулиці, падає і вмирає. Дуже тяжкі то були часи, і згадувати також тяжко”.

Із спогадів мешканки х. Котівка Старожилової Марії Опанасівни, 1918р.н.

Жили ми на хуторі Котівка. Батько в колгосп не вступав, був осуджений на 9 років за невиконання плану по збору конопель. Після цього нас вигнали з хати взимку, коли був лютий мороз. Сусіди до себе не пустили, бо був наказ, хто впустить підкулачників, того також виженуть із хати. Ми пішли у сусіднє село, там жив брат матері, я залишилася у них. Меншу сестру мати віддала добрим людям, які  її виховували. Пізніше мати мене забрала, ми оселилися в лісі у старій хатинці лісника. Влітку збирали гриби, ягоди, щавель, луговий часник, тим і харчувалися. Коли стало холодно, мати ходила по селах, люди ділилися, хто чим міг. А один раз вона принесла засохлий окраєць хліба із жолудів і борошно. Поділила порівну і ми їли по крихтам. Життя було важким, страшним. Як це ми пережили, досі не розумію”.

Читаючи ці матеріали, ми бачимо, що кожна розповідь-це трагічна сторінка життя окремих селянських родин, і, разом з тим, величезна трагедія в історії нашого народу. Хоча роки голодомору залишилися в минулому, сучасна людина повинна знати, що мільйони українців стали безвинними жертвами політики сталінського режиму. Насамкінець, хочеться додати, що робота по збиранню свідчень про голодомор не може бути завершеною, доки живуть люди, котрі пам`ятають ті трагічні роки, або, принаймні добре знають про них від близьких людей.

 

Самохіна Ганна Пилипівна, 1921 р.н.

У голод 1933 р. в колгоспі картопля залишилася не викопаною. Люди їздили у поле копати картоплю. Батько також поїхав і накопав цілий віз картоплі, але вона була гнилою. Мати перебрала її і потерла на крохмаль, а з решти пекли млинці. Весною, коли на лузі з`явились щавель, луговий часник, всі почали ходити та збирати. Мені також доводилося часто ходити на луг. У кого була худоба - її різали та все здавали, навіть шкуру собі не залишали. У нас теж була корова, батько хотів її зарізати, але мати не дозволила. Завдяки корові всі в нашій родині вижили, а було нас 10 чоловік. Дуже тяжко згадувати про ті часи”.

Головченко Наталія Данилівна, 1906 р.н. Коли розпочався голод мені виповнилося 26 років, чоловік помер ще до голоду. У мене на руках залишилися хвора мати та дворічна донька. Жилося дуже важко, їсти було нічого. Щоб якось вижити доводилося ходити у поле збирати гнилу картоплю, з якої робили млинці додаючи різну траву, їли жом, обдирали липу та варили юшку. Людей помирало дуже багато, ховали померлих у лісах, без гробів. Згадуючи про ті часи, стає важко на душі. Я і досі не розумію, як ми вижили”.

Зі спогадів мешканця с.Нова Слобода Коптєва Миколи Антоновича, 1924р.н.:

„У ті страшні часи мені виповнилося 8 років. Але я добре пам`ятаю, як часто з іншими дітьми та дорослими ходив на колгоспне поле збирати гнилу картоплю, з якої мати терла крохмаль, добавляла товчене листя липи (липи, а їх було дві, росли біля нашого будинку) і пекла млинці. А ще у нас була корова, наша рятівниця, завдяки якій ми і вижили, хоча не всі. Померло двоє моїх братів, я залишився у матері один.

В сім`ях помирало відразу по 2-3 чоловік, а іноді і вся сім`я. Як розповідали старші від мене, бо я цього не пам`ятаю, часто у нашому селі з`являлися голодні люди з інших місць, вони ходили від хати до хати і просили їсти, та на них не звертали уваги, бо всі були в такому ж становищі. Жити хотілося всім, та вижили не всі”.

Гаврикова Таїсія Сидорівна, 1921 р.н., с. Линове.

Родина у нас була велика, 11 чоловік, з них 7 дітей. Жили добре, дружно, мали велике господарство. Працювали з ранку до вечора, від малого до великого.

Все змінилося з початком колективізації. Хто не вступав до колгоспу, тих розкуркулювали. Прийдуть було чоловік 5-6 у двір, перевернуть все догори дном, поки не знайдуть прихованих харчів. Не цуралися нічого. Забирали одежу, посуд, все, що потрапляло на очі. Конфісковане майно продавали у сільській крамниці, купували його і ті, хто розкуркулював, і ті, хто був розкуркулений. У селі їх називали „червона мітла”. І дійсно все під мітлу вичищали. Шукали всюди залізними палками з гострими кінцями, їх линовці називали „костилі”, шукали ями з зерном, залазили під піч, в колодязі, солому, сіно. Іноді в сіні ховали поросят. У нас тоді забрали троє коней, корову. У родині було двоє немовлят-близнюків – не пожаліли.

Щоб хоча щось приховати, йшли на різні хитрощі. Один з сусідів вирішив приховати гречку. На дно діжки і зверху насипав попелу, а між ним гречку. Але той же самий „костиль” допоміг її знайти.

Люди виживали завдяки гнилій картоплі, залишеній у полі, липовому листю, горіховим сережкам. Їх сушили, а потім перемелювали на кам`яних жорновах. „Камні” линовці використовують у господарстві і зараз.Ще збирали на стінах млина пил борошна після помелу зерна. Незважаючи на те, що він був чорним, його змішували з тертим сушеним листям і вживали в їжу.

В той страшний голодний рік вимерло півсела. Ховали померлих здебільшого на городах”.

Татаринова Катерина Михайлівна, 1915 р.н., с. Линове.

Сім`я у нас була заможна, у колгосп відразу не пішли. Тому у нас все і побрали: коня, бика, кінську збрую. З колгоспного двору батько повернувся з одним батогом в руках. Як почався голод, то їли щавель, листя клена. Спочатку сушили, а потім перетирали двома залізними терками. На все життя запам`яталися останні два відра картоплі, конфісковані „червоною мітлою”.

Вижили линовці тоді завдяки Тьоткінському торф'яному виробництву. Працювали за тарілку супу вранці і ввечері, та за шматок хліба. Люди пухли і вмирали на ходу. Коли йшла на роботу чи з роботи, з хат доносився стогін голодних людей.

Щоб вижити, багато людей виїжджали з села. Їхали в Буринь, Куянівку, де були радгоспи, і працювали там за їжу.

Старожилова Марія Антонівна, 1918 р.н., с. Ротівка.

Багато людей померло в ті страшні роки від голоду. Вмирали наші односельці, чужинці, які брели дорогою в пошуках їжі. Вони, знесилені, падали біля хати і помирали, бо дати їм було нічого. Пам`ятаю, як прийшов у село незнайомий дід, ліг відпочити у саду, а вночі помер. Зайшов раз до нас у хату якийсь чоловік з дівчинкою років шести. Запропонував обміняти покривало на відро картоплі. Я відповіла, що родина у нас велика, 19 душ, самим їсти нічого, він заплакав і став йти. Я не витримала, наздогнала його та висипала відерце картоплі в покривало.

Іноді люди проявляли жорстокість один до одного. Був такий випадок. Один прийшлий чоловік, виснажений і змучений, зайшов на млин. Став просити жменю муки. Та замість того, щоб його нагодувати, мірошник штовхнув його в річку, і той захлинувся.

Страшний, жорстокий був час.

Мазуленко Ганна Аврамівна, 1919 р.н., с. Ротівка.

Тяжко навіть згадувати по ті страшні роки. В 1932-1933-му люди їли все, від чого не можна було отруїтися. Збирали усякий бур`ян, явір і жолуді. Їли шаройку – відходи від обдертого проса. Листя липи сушили в печі, потім товкли, заливали водою і пекли коржики. Їли сушений буряк, збирали в полі гнилу картоплю. В нашому селі тоді з соняшника били масло. Макуху ж роздавали людям. Але не всім. Тільки тим, хто працював у колгоспі.

Були випадки, коли люди пухли і мерли від голоду. В той скрутний час ніхто нічому не був радий. Єдина думка тільки про хліб...

Дуже важким був 1933 рік. Була сильна засуха. Хліба стояли ріденькі. А коли наступили жнива, люди падали на валки виснажені та знесилені. Правління колгоспу вирішило тоді зерно першого укосу роздати колгоспникам. Але знайшовся донощик, повідомив про це у район. Ввечері приїхав „чорний ворон” і члени правління були заарештовані. Забрали і мого батька, Старченка Авраама Івановича. Деяких відпустили через декілька днів. Батька та інших дев`ять місяців продержали під слідством у конотопській в`язниці. Суд виніс вирок до двох років виправлених робіт. Але через вісім місяців його звільнили за сумлінну роботу.

Така плата за милосердя.

У ті роки по нашому селу багато ходило голодуючих з Орловської та Курської областей. Вони збирали бур`ян за селом, ловили птахів та їли їх. Просили по хатах милостиню. Та що ж ми могли їм, сердешним, дати коли ж у самих їсти було нічого.

Виснажені, пухлі від голоду біженці вмирали просто на вулицях. На нашому цвинтарі збереглася могила такого захожого за хлібом чоловіка. Я за нею постійно доглядаю.

Були у селі і випадки крадіжок. Крали з погребів молоко, на городах викопували картоплю. Голодною смертю гинути нікому не хотілося.

Бивалін Микола Євдокимович, 1917 р.н., с. Биваліно.

Народився я в 1917 році. Події ті запам`ятав добре – під час голоду мені було вже 15 років.

У 1932 році у нас був поганий врожай, а продовольчий податок – непосильний. У багатьох селян не залишилося навіть посівного зерна. До тих, хто „не усвідомив” і не вступив до колгоспу, вживали репресивні заходи. Відбирали не тільки зерно і все майно, але й хати. В них взагалі не було ніякого прожиткового мінімуму.

У кого зосталася картопля, до неї підмішували сухий товчений липовий цвіт і пекли коржики. Рвали на лузі дикий часник і цим перебивалися. На моїй пам`яті назавжди залишився той день, коли мама поставила перед батьком тарілку рідкої баланди. Він мовчки дивився на неї, а на стіл капали, стікаючи з непоголеної щоки сльози. Але куди важче переносили голод сусіди. По селах наших багато ходило людей із-за Сум. Вони міняли на їстівне речі. Не всі повернулись додому. І якщо в живих залишилися їх діти, то їм навіть невідомо, де могили їхніх батьків”.

Олена Іванівна Пєшкова, 1921 р.н., х. Котівка.

Коли у районі почалася колективізація, мені було 12 років. Родина наша складалася з 9 чоловік. Працювала одна мати.

У колгосп ми одразу не вступили і за це у нас відібрали абсолютно все. Ми дуже голодували. Коли наступав ранок, мати посилала мого старшого брата на вулицю, і якщо хтось помирав коло хати вночі, то труп брат відтягував подалі. Ховати у нас не було сил.

Весною було легше. Ми збирали на полі гнилу картоплю, додавали траву і пекли блинці. Їли траву.

А в торгсіні продукти були. Деякі речі мати вимінювала на муку. Але там треба було золото. Коли брат відніс золоті мамині сережки, йому дали трохи хліба. Особливо важко переносили голод старі люди, бо кожну крихту їстівного вони віддавали нам. А самі настільки пухли, що тіла їх блищали наче жир.

Були і такі, що знущалися з людського горя. Недобру пам`ять залишив по собі голова колгоспу Пилєв. Людей, які настільки ослабли, що не могли рухатися, він виганяв на роботу. Це була дуже жорстока людина і згодом його осудили.

Дуже тяжко згадувати ті роки. Багато померло, не витримавши голоду.

Із спогадів мешканців села Октябрьське.

Гладушкіна Ірина Іванівна , 1916 р.н.

Наша сім`я була велика: батько, мати, нас чотири сестри та брат. Мали кріпке господарство: корову, землю, господарський реманент. До колгоспу не вступали, тому активісти забрали все. Вони ходили по домівках, відбирали все, що їм подобалося, а потім розпродавали на базарі, гарніші речі залишали собі. Навесні 1933 р. йшло багато дощів, луг був зелений: ріс щавель, часник. Разом з односельцями я ходила по лугову „їжу” і варила з неї юшку. Мати випікала хліб із полови, додаючи трішки борошна, і це було свято - з`їсти окраєць хліба. Щоб прогодувати таку велику родину, ходили на базар до сусідніх сіл в Зазірки, Погребки (Кролевецький район). Там люди голодували не в такій мірі , міняли речі на харчі. Багато людей померло у ті часи, багато залишилося сиріт, лихо спіткало кожну сім`ю, виживати доводилося по-різному”.

Єськов Василь Тимофійович, 1922 р.н.

Голод 1932-1932 р.р. був страшний. Наш батько помер ще до голоду, в 1929 р., залишилися мати та нас п`ятеро дітей. Вступили до колгоспу, тому корову не відібрали, завдяки їй і вижили. Кожен день мати давала по маленькій кружці коров'ячого молока, але цим ми не наїдались, тому доводилося збирати і їсти щавель, луговий часник. На болоті різали чакан (болотна рослина), з нього варили юшку додаючи гнилу картоплю. З листя липи пекли млинці. Бригади активістів, які ходили по селу (а їх було 5-6 чоловік) відбирали все: худобу, зерно, одежу, навіть готову їжу (хліб, юшку та ін.). Також виганяли людей із хат, а самі там селилися, або їх родичі. Люди вимирали сім`ями, ховали у ямах всіх разом. Відходити від хати боялися, бо повернутись вже не вистачило б сил. Я не міг піти поховати свого рідного дядька, який жив на другому кінці села, бо вийти з хати не було сил. Помирали на ходу. Йде чоловік по вулиці, падає і вмирає. Дуже тяжкі то були часи, і згадувати також тяжко”.

Із спогадів мешканки х. Котівка Старожилової Марії Опанасівни, 1918р.н.

Жили ми на хуторі Котівка. Батько в колгосп не вступав, був осуджений на 9 років за невиконання плану по збору конопель. Після цього нас вигнали з хати взимку, коли був лютий мороз. Сусіди до себе не пустили, бо був наказ, хто впустить підкулачників, того також виженуть із хати. Ми пішли у сусіднє село, там жив брат матері, я залишилася у них. Меншу сестру мати віддала добрим людям, які її виховували. Пізніше мати мене забрала, ми оселилися в лісі у старій хатинці лісника. Влітку збирали гриби, ягоди, щавель, луговий часник, тим і харчувалися. Коли стало холодно, мати ходила по селах, люди ділилися, хто чим міг. А один раз вона принесла засохлий окраєць хліба із жолудів і борошно. Поділила порівну і ми їли по крихтам. Життя було важким, страшним. Як це ми пережили, досі не розумію”.

Читаючи ці матеріали, ми бачимо, що кожна розповідь-це трагічна сторінка життя окремих селянських родин, і, разом з тим, величезна трагедія в історії нашого народу. Хоча роки голодомору залишилися в минулому, сучасна людина повинна знати, що мільйони українців стали безвинними жертвами політики сталінського режиму. Насамкінець, хочеться додати, що робота по збиранню свідчень про голодомор не може бути завершеною, доки живуть люди, котрі пам`ятають ті трагічні роки, або, принаймні добре знають про них від близьких людей.